Проект “Інвазія” відбувся 21-30 березня 2003 році у Великому виставковому залі НХСХУ (Будинку художника) в Києві. Це була перша солідарна акція українських митців, коли вони відкрито виступили проти війни в Чечні:
У проекті взяли участь 22 сучасних українських художника, які намагались привернути увагу суспільства до чеченської трагедії. Художники, абсолютно різні за масштабом своїх художніх ідей, естетичних уподобань, по культурному бекграунду, об’єдналися з єдиною метою – висловити протест проти нечувано жорстоких дій російської влади на Кавказі (1999-2000).
Фото Андрія Накорчевського
Маніфест, обговорений і підтриманий всіма учасниками проекту:
“Ця виставка – спроба повернутися від ілюзії, від масової свідомості до особистого сприйняття, до реальності, відмовившись від посередників – медіа. Це дотик до серця, спроба порушити ілюзію мовчазної згоди з тими тенденціями, що набувають сили в світі, і мовою художніх творів визначити свою позицію.
Мас медійні технології зробили світ дуже щільним. Приватне життя весь час знаходиться під тиском відфільтрованної інформації. Вона подає свідомості вже готові висновки та нав’язує особистості певну позицію. Висвітлення подій, пов’язаних з агресією, війною, яскраво демонструють це бажання формувати ззовні свідомість людини.
Поділ війн на хороші та погані, визвольні та загарбницькі, терористичні та за демократію, необхідні і так далі, обходить головне питання про неприпустимість війни як такої. Потреби визначити будь-яку війну як злочин замовчується. Таким чином створюються умови для подальшої агресії в усіх її проявах. Система колективних рішень дає змогу заспокоїти совість, начебто знімаючи проблему індивідуальної відповідальності. Знецінення слів та понять, маніпулювання ними, зйомки руїн та воєнних операцій, фото та перелік кількості загиблих стали настільки звичними, що перетворились на інформаційний шум. Жах, кров та смерть стали віртуальними забавками і не сприймаються справжніми. Ми вважаємо неможливим та неприпустимим маскування геополітичних, сировинних та владних інтересів держав за гаслами боротьби за демократію чи територіальну цілістність. Неможливо вбивати людей начебто задля захисту їх прав та свобод.
Ми хотіли лише засобами мистецтва привернути увагу до трагедії маленького народу. Те, що відбувається на Кавказі – відбувається у нас під боком, у нас на очах, і ми можемо, а відтак, мусимо засвідчити це страшне втілення брутального насильства.
Добре розуміючи справжню величину впливу мистецтва на життя, ми не сподіваємось на негайні зміни, але не визначитись не можемо. Цього вимагає людська совість, життєстверджуюча основа культури та особиста позиція мистців. Ми хочемо, щоб для кожного стало зрозумілим, що сьогодні ніхто не може почувати себе в безпеці, бо наш світ надто малий і крихкий.”
Саме намагання висловитися на актуальну тему змусило багатьох художників, більшість яких займалася станковим живописом, майже не вперше взятися за сучасні форми – фото, фото інсталяцію, перфоменс.
Потім митці багато разів об’єднували зусилля в проектах присвячених незалежності України (проект “350 років потому”), присвячених незалежності Грузії (проект “Роздуми про шлях”), та збирались разом на акціях громадянської непокори під час Помаранчевої революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014).
Темо Свірелі, створюючи триптих “Адаміані” для проекту Invasio, звернувся до фото інсталяції. “Адаміані” ადამიანი в перекладі з грузинської означає “людина”.
Відомий диптих Дюрера був “перекладений” в чорно-білу палітру фотографії, Адам і Єва опинилися розділеними чорним “квадратом” безодні.
Темо Свірелі. Адаміані, фото інсталяція, 200 х 300 см (триптих), 2003
На тривожному чорному тлі середньої частини триптиху, якщо наблизитись, проступав список вбитих мирних жителів, жителів Чечні, і це тільки прізвища тілько на літеру “А”:
Фрагмент середньої частини триптиху “Адаміані”.
Вбиті безвинні люди створюють прірву між Адамом та Євою, прабатьками людства, не дають їм поєднатися. Кожне людське життя безцінне. Кожен з нас – людина, адаміани.
Роберт Стуруа в майстерні Темо Свірелі на БЖ, Київ, 2006 рік.
Відгук преси:
Газета “День” 25 червня, 2003 року